В Україні воєнний стан. Держава бореться за виживання. Всі її зусилля і зусилля громадянського суспільства мають бути направлені на об'єднання та вирішення життєво важливих питань, щоб якомога швидше наблизити Перемогу.

Що ми маємо на сьогоднішній день? Одна з громадських організацій, дуже наближена до влади в Києві, зробила публічну заяву у який одне з положень вимагає скасування статусу Всеукраїнських організацій. І пояснення такому рішенню досить дивні. Наче б то це не дає змогу іншим організаціям звертатися до влади і вирішувати свої питання на будь-якому рівні.

Законодавство вже давно відмінило територіальні обмеження. Якщо ж організація все ж таки збирається представляти загальнонаціональні інтереси, то вона має досягнути хоч якогось мінімуму представництва в регіонах, що і прописано в законі. Бо всеукраїнський статус передбачає не тільки використання можливостей у центрі, але й відповідальність перед місцевими осередками.

Це значить, що такі організації повинні обстоювати такі інтереси не тільки в Києві і не тільки для себе любимих і сильних, а й для периферійних осередків. Найяскравіші акції в Києві, такі як ламання бутафорських стін, чи проведення супер заходів не дають нічого обласним центрам, а тим більше районним, а ще більше простим сільським населеним пунктам.

Ми чуємо скаргу про засилля всеукраїнських організацій. Але сама ця організація представляє інтереси ВСІХ людей з інвалідністю та їх організацій в Європейському Союзі та Європейському форумі осіб з інвалідністю (ЕDF). Хто уповноважив їх це робити? Із скількома областями вони узгоджували своє представництво в ЄС?

Що нового і корисного вони зробили для людей з інвалідністю, що мешкають в східних і центральних областях України? Чи цікавилися вони які проблеми хвилюють цих людей? Чи цікавилися чим живуть організації людей з інвалідністю в західних регіонах?

Користуючися своєю монополією представництва в ЕDF, розповідають про так звані кращі практики без об'єднання організацій, хоч ми маємо багаторічний досвід співпраці саме з СТРУКТУРОВАНИМИ організаціями людей з інвалідністю Польщі та Німеччини. І цей принцип та підхід в основі своїй є деструктивним.

У своєму зверненні вони декларують: " Всі мають бути почутими, забезпечуючи, щоб жоден голос не був проігнорований…". Це як? Колись ми таке чули від однієї політсили: "Почути кожного...". Чим це закінчилося? Якщо так, то навіщо тоді створювати організації, якщо вони НІКОЛИ не зможуть врахувати інтереси кожної БЕЗ ВИКЛЮЧЕННЯ людини з інвалідністю.

Ще раз наголошую, цій організації ніякі всеукраїнські об'єднання не заважали і не заважають проводити свою діяльність на будь-яких рівнях. Хто хоче, той досягає своєї мети і при наявності таких організацій. А от руйнування таких організацій дуже болюче вдарить по багатьох долях людей і принесе багато шкоди державі.

Не будемо забувати, що саме ці організації ПЕРШИМИ стали на захист прав осіб з інвалідністю, коли не було ще ніяких ратифікованих конвенцій та законів на визнання і підтримку людей з інвалідністю. Ці організації ПЕРШИМИ заснували підприємства та заклади, що оздоровлювали, проводили процеси реабілітації та абілітації людей з інвалідністю, створювали робочі місця і безпосередньо такими підприємствами керували і керують люди з інвалідністю.

Зараз у цих підприємств забирають останні пільги і замість того, щоб підтримати їх (використовуючи кращі практики ЄС), на порядок денний виноситься питання про їх ліквідацію. Що робити із майном, яке мають ці всеукраїнські організації, інтелектуальною власністю?

Чому ця організація, сидячи в EDF не приймає участь у вирішенні ПРАКТИЧНИХ питань? Наприклад, дуже важливе питання зараз для людей з інвалідністю в ЄС прийняття єдиного посвідчення для людей з інвалідністю, що мають право користуватися спеціальними стоянками для автомобілів. Чому Україна не приймає участь в цьому процесі? Так, у нас погано на національному рівні це питання вирішено і воно вимагає консолідації зусиль ВСІХ організацій, як всеукраїнських так і не всеукраїнських, але на міжнародному рівні це для нас дуже боляче.

Бо в Україні за порушення правил паркування відповідальності НЕМАЄ. Поодинокі випадки штрафів, навіть великих, проблеми не вирішують. Бо фактично Закон дозволяє користуватися спеціальними паркомісцями всім без виключення.

Я маю 49 років стажу водія, із них 40 у кріслі колісному і знаю це питання як інсайдер щодня з перших рук. Коли ж ви виїжджаєте до ЄС, то там штрафи і закони діють. Тому навіть ті, хто має беззаперечне право на користування такими місцями (наприклад на спеціалізованих авто для людей на кріслах колісних) отримують штрафи, бо не мають спеціального ПОСВІДЧЕННЯ.

Якщо ЄС вже три роки проводить роботу по узгодженню зі всіма країнами форми такого посвідчення і хто має право його отримувати, то чому нас там немає? Цю роботу планують закінчити в 2028 році. Цікаво, чому ми на периферії це знаємо, а в столиці ні мур мур про цю проблему?

То що, наші хлопці і дівчата з переламаними хребтами чи ампутаціями мають сидіти вдома, або добиратися перекладними до країн ЄС, бо з машинами можуть нарватися на великі проблеми? І не кажіть, що ви це вперше від мене чуєте. Якщо так, то чому ви туди їздите? Протирати штани і спідниці чи ходити по бутиках? Хто оцінить вашу репрезентативність?

Тому маємо однозначний висновок - питання знищення всеукраїнського статусу шкідливе і не своєчасне не тільки для організацій осіб з інвалідністю, але й для організацій звичайних людей. Наприклад, профспілок, Асоціації платників податків України та інших.

Автор: Сергій Чумак

Ця публікація створена за фінансової підтримки Європейського Союзу та Німецького фонду Маршалла Сполучених Штатів Америки - Трансатлантичної фундації (GMF TF). Його зміст є виключною відповідальністю Полтавського регіонального осередку Громадської організації «Всеукраїнська організація Союз осіб з інвалідністю України» і не обов'язково відображає погляди Європейського Союзу та GMF TF.